Онко портал » Щоб пам’ятали. Сьогодні хірургу-онкологу Світлані Скляр виповнилося б 60.

Щоб пам’ятали. Сьогодні хірургу-онкологу Світлані Скляр виповнилося б 60.

03.04.2017

IMG_5680

Часто можна зустріти історії жінок, які зуміли перемогти рак або навчилися співіснувати з цим захворюванням і підбадьорювати  інших своїм прикладом. А я хочу розповісти зовсім іншу історію зі світу онкології, не таку оптимістичну, але  яка так само дає натхнення.

Це історія жінки-хірурга, яка врятувала тисячі життів, а потім сама захворіла і пішла за лічені місяці, показавши приклад  великої мужності, відмовившись від матеріальної допомоги, заборонивши обговорювати тему своєї хвороби. Вона з високо  піднятою  головою зробила крок туди, куди ми боїмося заглядати навіть подумки.

З усією повагою до особистого простору цієї сильної жінки, я зважилася розповісти її історію.  Щоб пам’ятали! І щоб було з кого брати приклад.

Зустріч з Хірургом

Коли я, дізнавшись про свій діагноз, в напівсвідомості  відкрила двері з табличкою «Доктор наук, провідний науковий співробітник», пелена перед очима відступила.  Переді мною сиділа жінка, від одного погляду на яку ставало спокійніше. Красива, енергійна, інтелігентна, впевнена в собі. Вона швидко оглянула мене і сказала з заспокійливою посмішкою: «Стадія невелика, не хвилюйтеся, здавайте аналізи і у вівторок на 8 ранку будьте готові до операції». І додала вже без усмішки: «Тільки я вас попереджаю, якщо хочете жити – ніяких бабусиних методів, соди і гасу, тільки доказова медицина!»

Так почалося моє знайомство з хірургом відділення молочної залози Національного інституту раку, доктором наук Світланою Юріївною Скляр. На жаль, воно було нетривалим. Вже через рік її не стало.

З моменту моєї операції минуло три роки, я  в стійкій ремісії, і шраму вже майже не видно. Немає меж моєї вдячності цій людині. Сьогодні Світлані Юріївні виповнилося б 60 років. Мені вдалося поспілкуватися з її друзями і співробітниками, які поділилися своїми спогадами. Але спочатку трохи статистики.

Скляр Світлана Юріївна

Працювала в НІРі 33 роки – з 1980-го по 2014-й

Провела 2137 операцій (!)

Доктор медичних наук з 2006 року

Провідний науковий співробітник з 2007 року

Автор 2 монографій

Автор 235 наукових робіт

 

 Тетяна Головко: «До мене приходять її пацієнтки, я роблю їм УЗД і бачу – там все красиво, все чисто…»

– До мене на прийом досі приходять люди, які вперше дізнаються, що Світлани Юріївни не стало, і починають плакати, просто голосити, – зізнається заслужений лікар України, зав. відділення променевої діагностики НІР, д. м. н., професор  Тетяна Головко.

У нашому інституті багато чудових людей, але Світлана Юріївна була для мене тим єдиним чоловіком, з яким я б полетіла в космос. Ми були знайомі 20 років, разом працювали і навіть жили в одному будинку, але зблизилися тільки в останні роки, після спільної поїздки в Ялту на «Школу мамологів» у 2011-му. Там ми з іншими фахівцями-онкологами читали лекції, а у вільний час гуляли і годинами розмовляли. Це були неймовірно цікаві бесіди. Світлана Юріївна була людиною дуже ерудованою, ми не лізли один одному в душу, просто дивилися на море, яке вирувало у квітні, з величезними хвилями, гуляли, пили якісь напої… Крим був українським, і там було чудово.

Світлана Юріївна була дуже шляхетною жінкою, як мовиться, з корінням. Її мати, Майя Зибіна, все життя пропрацювала в Національному інституті раку, була відомим лікарем. Доля підносила Світлані серйозні випробування, але вони її не зламали, а лише загартували і зробили більш незалежною.

Так, характер у Світлани Юріївни був непростий, але куди зараз без характеру? Вона була прекрасною людиною і виключно талановитим хірургом. До мене приходять її пацієнтки через багато років після операцій, я роблю їм УЗД і бачу їх результати – там все красиво, все чисто, ці жінки довго живуть, а це найважливіше!

Також Світлана була людиною дуже принциповою і чесною, вірила в науку, і ніколи б не допустила шарлатанства. Сучасний світ досить жадібний, недоброзичливий, в ній цього не було абсолютно.

Світлана Юріївна була людиною науки, дуже працьовитою, блискуче і дуже швидко писала. Я завжди давала їй почитати свої твори перед публікацією, і у нас з нею багато спільних робіт. Ще однією гранню наших відносин було читання, ми постійно обмінювалися книгами.

Жили ми, як я згадувала, в одному будинку на вулиці Ковпака і часто разом поверталися додому на маршрутці. Це було дуже приємно, тому що туди сідають молоді здорові студенти, і ми в цій атмосфері після робочого дня набиралися здоров’ям, молодістю. У цій маршрутці ми також багато спілкувалися. Машини у Світлани Юріївни не було. Дуже часто заходили після роботи в кулінарію «Богатир» на Червоноармійській, тому що вдома готувати не встигали, а там смачно годують.

Коли вона захворіла,  довго це приховувала, і я робила вигляд, що нічого не знаю. До останніх днів я приносила їй книги. Не стало Світлани в світле свято Великодня, 12 квітня 2014 року ( вважається, що в такий день йдуть тільки праведники). Був чудовий теплий день, справжній Великодній, і я дізналася про це від консьєржки. Світлана Юріївна суворо заборонила перетворювати її відхід в шоу. Особливе душевне благородство було в цій людині. І особлива гордість, яка зараз в людях велика рідкість.

SKLYAR-yalta

Сергій Коровін: « Вона була доброю і дуже хорошою людиною, і навряд чи змогла б засудити себе за якісь вчинки, скоєні в житті».

– Я працюю в НІРі з 78-го року, а Світлана прийшла на два роки пізніше, в 1980-м. Все своє життя, після закінчення київського інституту імені Богомольця, вона пропрацювала у відділенні пухлин молочної залози, – розповів заступник директора з науки НІР, професор Сергій Коровін.

Світлана Юріївна –  потомственний онколог, її мати – Майя Опанасівна Зибіна – була доктором наук, проктологом, і працювала в нашому інституті. Вона померла досить молодою, у 80-ті роки, від онкології. Чоловік Світлани теж працював у нашому інституті, був торакальним хірургом.

У науковій діяльності Світлана Юріївна була одним з лідерів проблеми онкопаталогії молочної залози в Україні. Була учасником багатьох міжнародних конференцій, всі її наукові роботи присвячені саме цій проблематиці.

В житті Світлана Юріївна була дуже принциповою людиною. Комусь це не подобалося, але насправді вона була права. Вона дуже рідко йшла на компроміс. Незважаючи на це, вона була доброю і дуже хорошою людиною, і навряд чи вона могла б засудити себе за якісь вчинки, здійснені у житті. Безумовно, у кожної людини бувають якісь помилки, але я думаю, що у неї їх було дуже мало.

На жаль, загинула Світлана саме від злоякісної пухлини. Коли вона захворіла, вела себе дуже гідно і мужньо. Вона довго це приховувала, а коли ситуація зовсім погіршилася, допомогу приймала далеко не від кожного. Дуже делікатна була до останнього свого дня у виборі друзів, у виборі вчинків, у виборі бажань.

Ми дуже багато співпрацювали, у нас були загальні тематики, також ми дружили сім’ями, Світлана Юріївна була подругою моєї дружини, ми зустрічалися разом іноді на свята, дні народження. Саме тому, що вона була дуже вимогливою, безкомпромісною, друзів у неї було небагато. Але зате ті, з ким вона дружила, відчували її тепло і відданість.

У Світлани було хобі – улюблена дача, яка їй дісталася від батьків. Вона часто скаржилася, що це її головний біль, але я розумів, що це була для неї віддушина. Там вона проводила дуже багато часу.

Олексій Костриба: «Бували дні, коли вона проводила по шість операцій, а при великому обсязі втручання може зайняти півтора години».

– Ми познайомилися зі Світланою Юріївною в мій перший робочий день у НІРі, 2 вересня 1999 року, – розповів хірург-онколог Олексій Костриба, який асистував Світлані Юріївні під час багатьох операцій. – У нас всі молоді спеціалісти починають з асистування старшим. Не комусь конкретно, а всім. З часом ми зі Світланою Юріївною спрацювалися, і  асистувати їй став в основному саме я. Світлана Юріївна була грамотним фахівцем, у неї було чому повчитися, вона дуже швидко і якісно оперувала.

Бували дні, коли вона проводила по шість операцій. Середня тривалість операції – 40-50 хвилин, 15-20 хвилин займає видалення маленьких фіброаденом, а при великому обсязі втручання може зайняти півтори години.

Світлана Юріївна була дуже вимогливою людиною. Насамперед,  вона встановила високі рамки для себе і, звичайно, їй хотілося, щоб і інші працювали так само відповідально і серйозно. Коли вона заходила в ординаторську, завжди питала: «Що ви робите?» Вона активно стимулювала мене до наукової роботи – написання статей, тез. Зараз її немає, і я став писати набагато менше. Правда, я тепер і сам веду пацієнтів, і оперую, менше часу залишається на наукову діяльність, більше стало клінічної роботи.

А ось Світлана Юріївна встигала все поєднувати. Вона ніколи не відкладала на потім. Якщо треба було зробити, то вона робила це сьогодні, вона могла закритися в кабінеті і сидіти до ночі, але  зробити.

Знаю, що деякі пацієнти ображалися на Світлану Юріївну за різкість. Вона сильно переживала через це. Справа в тому, що вона абсолютно не переносила хамського ставлення. Людина неординарна, дуже багато чого досягла в науці, і коли їй відверто хамили, чогось вимагали, хапали за руку в коридорі, іноді не могла стриматися.

Якщо говорити про те, чого я навчився у Світлани Юріївни як у людини, – це, насамперед, вимогливості до себе. Це дуже важлива якість – якщо ти хочеш від когось чогось добитися, ти повинен спочатку від себе вимагати та відповідати цьому рівню, а потім вже вимагати з інших. Відомий постулат, яким вона мене постійно навчала своїм прикладом – «пацієнт насамперед».

IMG_3854

Алла Вінницька: «Одного разу ми потрапили у страшну заметіль і дві години йшли без орієнтиру, вона не злякалася і заспокоювала мене: «Нам потрібно тільки дійти!»

– Я знала Світлану, мабуть, довше всіх. Ми з нею ще дівчатами випадково познайомилися у репетитора, коли готувалися до вступу в медичний інститут. Разом вступили, разом вчилися, жили поряд. Все життя проходило на очах. Нас багато що об’єднувало, і діти наші були майже ровесниками. Ми обидві з медичних родин і я прекрасно пам’ятаю, як ще студентками,  ходили один до одного на дні народження, і  гостинну Майю Опанасівну, яка чудово готувала, і тата Свєти Юрія Івановича, який був веселий і товариський, – розповіла головний лікар лікарні ізраїльської онкології LISOD, доктор медичних наук, професор Алла  Вінницька.

Світлана дуже вимогливо ставилася до свого особистого життя, сторонніх у нього не допускала, і тому я боюся якимись своїми словами потривожити її особистий простір, який вона старанно вибудовувала і захищала. Але водночас як близька подруга не можу не сказати гарні і правильні слова про Світлану.

Я дуже цінувала в ній високого професіонала. Всіх моїх родичів і близьких, кому потрібна була відповідна допомога, я вела до Світлани. Вона все робила на дуже високому рівні.

Ми разом багато подорожували,  були в Англії, в Іспанії, разом каталися на лижах. Ці спільні сімейні поїздки зближували нас і робили проведення часу набагато приємнішим.

Свєта була жінкою гордою і незалежною, з нею завжди було цікаво і дійсно надійно. Вона була складною людиною, з непростим характером, але при цьому дуже цільною. Я в неї це завжди цінувала, але стала навіть більше цінувати після її відходу, тому що вона продемонструвала всім лікарям-онкологам, що таке мужність, що таке вміння прийняти рішення, вміння діяти згідно цим рішенням. Це дуже багато. Вона як онколог розуміла ситуацію. Кожна локалізація пухлини має свої особливості. Та локалізація, яка була у Світлани, на жаль, не залишала варіантів. І те, як вона пішла, викликає просто глибоку повагу. Це дано далеко не всім. Вона всім показала, наскільки вона мужня і вольова людина.

Наостанок розповім один випадок, який був у нас зі Світланою одного разу на відпочинку і який яскраво характеризує її. Ми з молодшими дітьми каталися на лижах у Словаччині, в Ліптовському Мікулаші, і потрапили в заметіль. Я ніколи не бачила, щоб заметіль так швидко починалася: раптово стало темно, розігрався вітер і полетів густий сніг. Ми на той момент вже здали лижі і спускалися з гори. І ось ми з нею йшли, Світла попереду, двоє дітей, я замикала. Дві години в повній темряві, без стежки, без орієнтирів. Потопаючи в снігу по щиколотку, йти було дуже важко, ніякого освітлення, ми йшли фактично навмання, лісом. І Свєта говорила, спокійно, твердо і впевнено: «Алла, нам потрібно тільки дійти». Я часто згадую це, і наводжу іншим у приклад, як ми тоді йшли зі Світланою у страшну заметіль, і вона говорила: «Нам потрібно тільки дійти». І ми дійшли до першого житла, звідки вже подзвонили своїм домашнім, щоб вони нас забрали. Вони вже до того часу були сильно налякані, тоді ще мобільних телефонів не було. Ось такою людиною була Світлана. Справжньою.

Ніна РЕЗНІЧЕНКО

Всі статті розділу: "Публікації"








Руслана Холохоренко
04.03.2017 Руслана Холохоренко

Самое сложное испытание

Євгенія Гінзбург
17.02.2017 Євгенія Гінзбург

Реабилитация. Есть ли у вас план?

Ангеліна Шостак
17.01.2017 Ангеліна Шостак

Советы от “бывалой”




Перевірити наявність ліків


Популярні