Онко портал » Світлана Кузьменко: «Онкохворі – найщасливіші люди»

Світлана Кузьменко: «Онкохворі – найщасливіші люди»

svitlana_kuzmenko_onkohvori__nayschaslivishi_lyudi

40-річна Світлана Кузьменко – мама великої родини: у неї десятеро дітей, з яких семеро прийомних. Вона довго і усвідомлено йшла до того, щоб створити таку велику родину. А діагноз «рак грудей», з яким вона зіткнулася, не тільки не зламав її, а й додав їй сил.

«Десять років тому в нас з моїм коханим чоловіком вже народилися дві доньки і син, і ми стали ходити від церкви волонтерами в школу-інтернат. Ми не бізнесмени і не мільярдери – звичайна російська провінційна сім’я. Я тоді працювала в бригаді, займалася оздобленням квартир, а чоловік все життя працював з сантехнікою. Купувати дітям в інтернат дорогі цукерки ми, звичайно, не могли, і я пекла пиріжки. Щосуботи замішувала десять літрів дріжджового тіста і ліпила по триста п’ятдесят штук. Дуже хотіла хоч якось передати їм відчуття домашнього тепла. Ще ми грали з дітьми в спортивні ігри, в естафети, іноді брали їх до себе додому, возили гуляти в парк. Ми спостерігали за життям дітей не тільки у свята, а кожного буднього дня і бачили всередині них порожнечу: інтернатські підлітки – це вовча зграя, де кожен намагається вижити.

Спостерігаючи за ними, ми з чоловіком зрозуміли, що, якщо ми хочемо реально допомогти комусь, краще взяти дитину собі. І ми вирішили усиновити відразу чотирьох братів, оскільки у таких дітей шанси бути усиновленими дуже невеликі.

Коли вже були готові всі документи на усиновлення чотирьох дітей, я виявила у себе в грудях шишку. Подружка сказала: «Заспокойся, це просто кіста, приклади пухову хустку, і від тепла все розсмокчеться». Я кілька разів робила такі примочки, але в результаті тільки нашкодила, – під пахвою вискочила ще одна шишка. І тут я побігла до лікаря. Гінеколог відразу відправила до мамолога, а той на УЗД і в онкологію. Діагноз поставили швидко – рак молочної залози. Мені все здавалося, це не зі мною відбувається. Я дуже активна людина, у мене був свій мотоцикл, скейт, я ніколи нічим не хворіла. Навіть свою групу крові не знала, в лікарні лежала тільки в пологовому будинку.

Пам’ятаю, як прийшла в лікарню за аналізами, і лікар, не дивлячись мені в очі, каже: «Дитинко, у тебе все не дуже добре. Потрібно відрізати молочну залозу повністю і якомога швидше». Це було як грім серед ясного неба. Знаєте, коли я була молодою, то завжди вважала, що груди мені тільки заважають. Підлітком я грала нападаючою у футбол і втягувала груди еластичним бинтом, щоб вони не трусились під час бігу. І за характером я швидше пацанка. І раптом в тридцять шість років я стала усвідомлювати, що груди – це щось важливе для жінки. Я змогла поставити лікарю лише одне запитання: «А що там буде?» Пам’ятаю, як вона підняла на мене очі і сказала: «Рубець». Це було 1 грудня 2010 року. 6 грудня мене поклали в лікарню.

Я запитала у чоловіка, що ж робити з усиновленням. Він відповів, що поки що ця тема закрита. Документи на усиновлення дійсні протягом двох років.
16 грудня у нас з чоловіком було п’ятнадцятиріччя весілля. До хвороби ми планували відсвяткувати в ресторані. Але я лежала в лікарні після операції і не знала, чи залишуся в живих. Напередодні я сказала чоловікові, щоб він ні в якому разі не залишався один, – це непотрібна жертва. Вночі піднялася температура, я не могла заснути. Я запитувала у Бога: «Чому це зі мною сталося? Що я зробила не так?». Напевно, це питання задають собі всі люди, які пережили рак. Я стала переглядати все своє життя. Стала згадувати, що до операції мріяла про свою машину. Я дивилася на жінок у норкових шубах і думала: «У когось все є. А я зараз візьму ще дітей, і в мене будуть тільки каструлі, соплі і уроки. Чи потрібно мені це?» Але тієї ночі все постало в іншому світлі. Я дуже чітко усвідомила: сьогодні ти є, завтра тебе може не бути. І нікому не потрібні ні твої машини, ні шуби. Ми собі навигадували якоїсь непотрібної мішури. Я прожила тридцять шість років дуже щасливо, чоловік мене ніколи не ображав, голос на мене жодного разу не підвищив, у мене дуже добрі і люблячі діти. І мені було не страшно думати про смерть, – я віруюча людина. Але мені стало прикро йти з життя, знаючи, що я могла б ще комусь допомогти. Я могла б донести ще до когось, що життя – це подарунок, який дається нам задарма. Пам’ятаю, я все згадувала фільм «Список Шиндлера», епізод, де герой знімав золоту запонку і говорив: «На неї я міг би врятувати ще одну людину». Я теж хотіла встигнути зробити щось вартісне. Під ранок я перестала бунтувати, торгуватися з життям і смертю. Я все прийняла: як буде, так буде. Заспокоїлася, заснула, а вранці відчула себе здоровою. Я лежала і дивилася у вікно на соснові гілки, покриті снігом. Це було як у різдвяній казці.
Вранці прийшла сестра і сказала: «У нас в коридорі лежать жінки після операції, яким не вистачає місця в палаті. Ви Орловська, місцева, може, вас виписати? А до нас будете приїжджати на процедури». Сусідки по палаті стали обурюватися: «Що за неподобство? Нас тут зі швами викидають!». А я ледь польку-метелика на радощах не станцювала і поїхала додому.
Потім було двадцять п`ять сеансів опромінення і шість сеансів хіміотерапії. Перед процедурами купила перуку. До четвертої хімії я продовжувала працювати кухарем-кондитером у дитячому таборі – влаштувалася туди на літо, щоб відволікатися від важких думок. Спочатку я соромилася на роботі своєї перуки: було якось безглуздо надягати поверх неї кухарську шапочку. А потім плюнула, при всіх брала трилітрову банку, перевертала її, одягала перуку на банку і кухарську шапочку на голову. І говорила при цьому: «Найкращий кухар – це лисий кухар!» Наді мною всі сміялися і дуже добре до мене ставилися.
Після четвертої хімії я зовсім ослабла. На третій поверх я піднімалася хвилин по п’ятнадцять, задихаючись. Я думала, що мені нічого не допомагає, і я вмираю.
Пам’ятаю, я прийшла додому після жіночої групи і сказала чоловікові. «Паш, якщо після лікування я проживу хоча б ще п’ять років, і ми не візьмемо дітей, я буду кожен день шкодувати про це і відчувати, що ці дні прожила марно». І чоловік мене підтримав. Я пройшла ще дві хімії, і ми зателефонували обласному координатору опіки. Через кілька місяців ми взяли двох братів. Менш ніж через рік після першого усиновлення взяли ще трьох братів. А в березні цього року – ще двох братів. І у нас вже готові документи на одну дівчину.
Нам усі говорили: «Ви що, з глузду з’їхали? Навіщо вам стільки потрібно?» Я теж спочатку сумнівалася і думала: «Все одно не сонце, всіх не обігрію». І на гроші, які дає держава на дитину, неможливо і нагодувати, і одягнути, і світ показати. Я розуміла, що навряд чи ще коли-небудь в житті ми з’їздимо на море, в машину ми вже не вліземо. Але й відмовитися від думки про дітей не могла. Чоловікові зрештою набридло дивитися на мої муки, і він сказав: «Бог не залишить. Ми гірше жити не будемо. Ми всіх беремо».
Семья Светланы Кузьменко Photo by Oksana Yushko, October 2015, Moscow.

Семья Светланы Кузьменко
Photo by Oksana Yushko, October 2015, Moscow.

У нас дуже міцна і дружна сім’я. Існує думка, що з прийомних дітей все одно виростуть вовченята. Нічого подібного. Діти дуже швидко сприймають ласку і любов і під їх впливом сильно змінюються. Ми витягли всіх на рівень загальноосвітньої школи, діти добре вчаться, у всіх світлі голівки. Всі займаються в музичній школі і добре співають. У кожного з наших дітей є велосипед, нехай старенький, але свій. Одного разу благодійний фонд відправив нас усіх на море. Сергійко, син, побачив море перший раз в житті, розплакався і сказав: «Мам, спасибі!». Насправді, це величезне щастя, коли ти комусь можеш щось дати.
Не знаю як, але ми справляємося. Чоловік працює. Я купую продукти на оптових базах, на зиму роблю багато заготовок, закрила шістдесят п’ять трилітрових банок помідорів сорок банок огірків і сто вісімдесят літрів яблучного соку. Хлопці допомагають.
Хтось із мудрих сказав, що онкохворі – найщасливіші люди. У нас є можливість зупинитися і переоцінити пройдений шлях, зробити ревізію свого життя. Тепер я знаю, що кожен день може бути останнім, і думаю: а що ще я можу зробити? Що я можу дати? Я дуже добре тепер знаю, що ми не вічні. Але це не відчуття приреченості – це відчуття реальності. Раніше були ілюзії, що все в моїх руках, і молодість буде довгою. Ні, так не буде. Тому живіть сьогодні і робіть, що можете зробити зараз.
Джерело: http://takiedela.ru/…/breast_cancer/

Всі статті розділу: "Прочитати"








Руслана Холохоренко
04.03.2017 Руслана Холохоренко

Самое сложное испытание

Євгенія Гінзбург
17.02.2017 Євгенія Гінзбург

Реабилитация. Есть ли у вас план?

Ангеліна Шостак
17.01.2017 Ангеліна Шостак

Советы от “бывалой”




Перевірити наявність ліків


Популярні